Частина III. Покхара.
Вирушаємо до міста Покхара. Це третє за чисельністю населення місто в Непалі. Тут проживає близько 300 тисяч осіб. Покхара розташована на висоті 820 метрів над рівнем моря (це на 400 метрів нижче Катманду) у великій долині на березі озера Фева, тому клімат тут тепліший.
Покхара знаходиться приблизно за 200 кілометрів від Катманду, біля підніжжя гірського масиву Аннапурна-Дхаулагірі. Тому вона дуже популярна серед туристів, оскільки з цього міста починається низка трекінгових маршрутів у районі Аннапурни.
Дістатися до Покхари можна літаком або автобусом. Літаком — невигідно, близько 100 доларів в один бік. Автобус дешевший, лише 10 доларів, але довший. Ми обрали другий варіант. Автобус із Катманду до Покхари вирушав о 7 ранку від автобусної станції в центрі міста. Квитки можна придбати у адміністратора готелю. Нам належало близько 6 годин дороги серпантинами та шляхами, м’яко кажучи, не найкращої якості. Але, на щастя, перевезення туристів зазвичай здійснюються на комфортних автобусах із кондиціонерами.
Приблизно кожні 2 години водій робив зупинки біля місцевих кафе та кіосків, де можна було перекусити чимось непальським.
Дорогою до Покхари за вікном автобуса мелькали села, сучасні тераси, руїноподібні будівлі, висохлі русла річок і мальовничі пейзажі. Чим ближче ми під’їжджали до Покхари, тим яскравіше пейзаж наповнювався тропічними барвами та зеленню.
Дуже часто по всій території Непалу трапляється реклама горілки «Руслан».
Приїхали. Їхати довелося насправді не 6, а 9 годин, і в Покхарі ми були о 4 годині вечора.
Автобусна станція в Покхарі. На задньому плані трохи видно засніжені вершини гір із восьмитисячними піками. До речі, із Покхари має відкриватися вид на три вершини — Дхаулагірі, Аннапурну, Манаслу. Шкода, але лише за досить ясної погоди можна добре спостерігати таку красу.
Не встигли ми вийти з автобуса, як нас «оточили» спритні таксисти, пропонуючи свої послуги, але ми вирішили пройти пару кілометрів до нашого готелю пішки та ознайомитися з містом, тим більше, що йти було недалеко, близько 2 кілометрів.
Треба сказати, що Покхара сильно відрізняється від Катманду. Перше, що впадає в очі, — тут тихо, немає такого шуму від сигналів машин і мотоциклів, як у Катманду. Людей і транспорту також значно менше. Ну і найголовніше — немає такого смогу та пилу.
Зголоднівши з дороги, заглянемо в невеликий ресторанчик перекусити місцевими стравами — тхукпа та човмейн. Цікаво, що склад цих страв абсолютно однаковий: у першому випадку це суп із локшиною, овочами та м’ясом, а в другому — те саме, тільки без води :) До речі, це єдиний заклад, де на наше прохання принесли дійсно негострі страви. Пообідали із задоволенням.
Йдемо далі. Можна сказати, що головною пам’яткою Покхари є озеро Фева. Воно є другим за величиною озером у Непалі. На північному березі озера розташований район Лейксайд, де зосереджена туристична інфраструктура — готелі, ресторани, туристичні агенції, супермаркети, магазини спорядження та сувенірні крамниці. Наш готель знаходився в самому центрі Лейксайду.
Йдемо заселятися. Наш номер невеликий, але затишний. У Непалі номери зазвичай невеликі, і дуже часто тут відсутня гаряча вода в душі. Але це не страшно.
Прогуляємося набережною біля озера.
На відміну від Катманду, Покхара має більш курортну атмосферу. Тут у повітрі витає повний релакс. Втомлені трекери відсипаються та від’їдаються після гірських походів.
На набережній багато місцевих кафе та ресторанчиків із живою музикою — тут тобі і італійська, і японська, і китайська кухня, і т. д.
Тут же можна спробувати шашлик із буйвола.
Увечері, коли набережна переповнена відпочивальниками, за цим шашликом туристи вишиковуються в чергу. Ми — не виняток. Це дійсно дуже смачно. Приємно, сидячи прямо на траві біля озера, поїсти такий шашличок.
Відчуття, що ми на морі.
Вечірня набережна. Багато в чому район Лейксайд нагадує район Тамель у Катманду. Але, на відміну від столиці, багато хто їде сюди за відпочинком, прогулянками на човнах по озеру Фева та видом на гори.
Вночі на березі озера літають світлячки. Виглядає це так, ніби в повітрі літають іскри або палаючий попіл від сигарет. Цікаве видовище, ми вперше таке бачили.
Сніданок у готелі. До речі, теж негострий, напевно, тому що варені яйця важко приготувати гострими. Персонал у готелі дуже привітний, як і в усіх готелях та гостьових будинках, де ми зупинялися.
З вікон нашого номера відкриваються види на гори та озеро. Але краще для цього піднятися на дах готелю, де краєвиди цікавіші. Ось така краса відкривається звідси.
Вид із даху готелю на пагоду Миру. Вона розташована на невеликій горі, на протилежному березі озера.
Вулиці Покхари.
Рухаємося в бік човнової станції на озері Фева. Багато дерев обліплені безліччю так званих «єгипетських» чапель.
Стадіон біля озера.
Човнова станція та розцінки. Звідси можна дістатися до невеликого острова посеред озера Фева і подивитися на святилище Варахі.
Дістатися до острова можна або на громадському плоту, або орендувати човник, що ми й зробили. Вартість оренди склала 12 доларів до острова та на протилежний берег озера.
Вирушаємо на острів.
Човен сам по собі невеликий, більше схожий на каное. Під час шляху стараємося сильно не розхитувати човен, оскільки борт човна буквально на 10–20 см вище рівня озера.
До речі, середня глибина озера Фева становить близько 9 метрів, а максимальна — майже 23 метри.
Храм Варахі — індуїстське святилище. Воно розташоване на невеликому острові, який місцеві жителі називають «Драконій». За легендою, в озері Фева жив дракон, який після смерті скам’янів і обріс мушлями, і на його хребті побудували храм, звідси й місцева назва острова «Драконій».
Пришвартовуємо наш човен і йдемо до святилища.
Храм був побудований на честь Варахі, який є одним із втілень бога Вішну.
Святилище побудоване у вигляді пагоди і вважається одним із найсвятіших храмів Покхари.
Щодня за благословенням сюди приходять сотні жителів Непалу, а у свята та суботи на острові біля храму Варахі збираються віруючі, які воздають хвалу божеству і здійснюють жертвоприношення.
З острова відкривається чудовий вид на пагорб, на вершині якого знаходиться пагода Миру.
Дістатися до пагоди Миру можна, перепливши на протилежний берег озера і піднявшись угору по пагорбу. Пливемо далі...
З човника милуємося приголомшливими видами на мальовничу природу.
...
Підпливаємо.
Висадилися на берег. Звідси відкривається вид на район Лейксайд, звідки ми припливли.
На цьому березі є пара місцевих «ресторанів».
І прямо звідси починається стежка на вершину гори до пагоди Миру. Піднімаємося.
Висота пагоди відносно рівня озера — близько 300 метрів, а загальна довжина шляху — близько 2 кілометрів. Піднімаючись усе вище, поступово відкриваються чудові краєвиди на озеро Фева та Покхару.
Стежка вгору пролягає через ліс. Підніматися поки що нескладно.
Ось і якесь село з’явилося...
Дорогою зустрічаються місцеві жителі та непальські кізочки.
На так званих ярусах на горі знаходяться городи, де місцеві вирощують, в основному, кукурудзу та капусту.
Ящірка.
Гора повністю покрита зеленню, тут є незвичайні дерева — бадьяни.
Трохи відпочинемо. Все-таки підніматися не так уже й легко, як одразу здалося. Крім того, дуже жарко і душно.
Продовжуємо шлях усе вище в бік пагоди Миру.
Піднялися, нарешті. Весь шлях до пагоди зайняв у нас близько двох годин. Пагода розташована на висоті 1250 метрів над рівнем моря, хоча, як було сказано раніше, її фактична висота становить трохи більше трьохсот метрів.
Пагода Миру — це буддійська пагода, створена для об’єднання людей усіх рас і віросповідань у пошуках миру та спокою. Вона символізує мир, гармонію та доброту. Вхід безкоштовний.
Ця пагода була побудована за кошти японської організації на чолі з буддійським монахом, який був пропагандистом співчуття та добра. За його участі подібних ступ було побудовано понад 80 по всьому світу. Перші ступи були зведені в Хіросімі та Нагасакі на згадку про ядерне бомбардування цих міст.
У ступі розташовані чотири золоті статуї Будди, привезені з Китаю, Японії, Непалу та В’єтнаму. Вони покликані стати символом дружби народів. Ці статуї дивляться на кожну сторону світу.
Звідси відкривається панорамний вид на Покхару.
На території пагоди потрібно зберігати тишу. Перед тим, як піднятися на неї, необхідно зняти взуття.
На площі поруч із пагодою розвішані прапорці з тибетськими молитвами.
Пагода користується популярністю у місцевого населення та мандрівників. Поруч із площею, де розташована пагода, є кілька невеликих ресторанчиків.
Ну і як відмовитися від чашки смачного непальського чаю з видом на таку красу?!
Після невеликого відпочинку та прогулянки біля пагоди та площі, на якій вона розташована, ми почали спускатися вниз. Пагода різко залишилася позаду, оскільки спускатися значно веселіше, ніж підніматися.
Стежка вниз проходила між житлових будиночків і терас із посівами.
Під час спуску нас супроводжували дуже милі собачки, яких у Непалі досить багато.
Практично всі схили заселені.
Місцеві жительки.
Дворик.
Майже спустилися в місто.
Священні корови просто прогулюються дорогою.
Прогуляємося звичайними вулицями Покхари.
...
Майже в кожному будинку можна щось купити, починаючи від продуктів і води і закінчуючи різними хімічними засобами.
Павутина проводів і, звичайно ж, корови.
Направляємося до священної печери для індуїстів, яка називається Гуптешвар Гупха. Прохід до площі, на якій знаходиться вхід до печери.
Вхід до печери коштує 1 долар, але щоб купити квиток, потрібно вистояти чергу. До речі, усі індуїсти, як нам здавалося, досить спокійні люди, однак біля каси вони в прямому сенсі слова розштовхували один одного, щоб якнайшвидше купити вхідний квиток. Ледве протиснулися до віконця каси.
Спускаємося вниз до печери по красивій гвинтовій сходах зі скульптурами. Перед входом до печери багато хто знімав взуття, але, оскільки це не було обов’язково, ми вирішили цього не робити. І, до речі, правильно вирішили, адже йти босоніж по вологій і брудній печері — дуже важко і не дуже приємно.
Печера має особливу цінність для індуїстів, оскільки тут знаходиться камінь у формі Шивалінгама. Кам’яний бичок, який мочиться на лінгам.
Проходимо по печері. Вона являє собою ланцюжок великих і малих печер, з’єднаних вузькими переходами. По багатьох із них можна пересуватися лише на чотирьох.
Ми дійшли до місця, де видно, як водоспад пов’язаний із печерою.
Всередині обладнані оглядові майданчики з містками.
У самій печері немає нічого особливо неймовірного — там жарко, є трохи сталактитів, плюс її зручно поєднати з відвідуванням пагоди Миру. Але спеціально їхати не варто.
Пірамідки з каменів.
Зверху капає, знизу теж іноді вода і бруд, повітря вологе. Загалом, темно, слизько і сиро. Відвідування печери у нас зайняло близько 30 хвилин.
Вийшли з печери. Поруч із входом до цього священного місця пасуться буйволи.
Направляємося до водоспаду Девіса, він розташований практично на протилежному боці вулиці від входу до печери.
Вартість відвідування парку з водоспадом становить 30 центів. Прогулюємося красивим парком.
Джерело водоспаду — гребля озера Фева, у сезон дощів, коли підвищений рівень води, потік сильно збільшується, що лише благотворно впливає на природні пейзажі. Вони тут невимовно красиві.
Місцеві кажуть, що цей водоспад пов’язаний із легендою, за якою дівчина, оступившись, випадково впала з гори в прірву. А її коханий Девіс не зміг жити без коханої і стрибнув за нею. Так водоспаду дали ім’я Девіс.
Цікавим фактом про водоспад є те, що вода проходить через природний тунель, розташований задовго до водоспаду. Після падіння в печеру утворюється підземна річка Сеті. До речі, водоспад пов’язаний із раніше відвіданою печерою Гуптешвар Гупха.
Заглянути в ущелину, куди падає вода, не вдається через огорожу. Але для зручності туристів тут побудовано численні переходи, що дозволяють насолодитися водоспадом із різних ракурсів.
Водоспад і його околиці — захоплююче видовище. Ущелина вигинається, а породи скель утворюють провали, які ведуть у підземні печери. Вода у водоспаді кришталево чиста і робить грот казковим шедевром природи.
Нам пора їхати і готуватися до майбутнього гірського походу по Гімалаях.
Читати продовження: Частина IV. Аннапурна.